Перейти к основному содержанию

Базис і надбудова: чого чекати від партійної ідеології

пт, 04/03/2020 - 14:19

<p>Криза посуває політичні питання на другий план? Навпаки! Різні підходи країн до боротьби з пандемією та її економічними наслідками слугують яскравою демонстрацією відмінностей в ідеологіях керівних партій. Саме через ці розбіжності країни обирають інші політичні плани дій</p>

Ви запитаєте, до чого тут ідеологія чи партії, ба більше — бізнес? Справа в тому, що в парламентсько-президентській республіці, яка на додачу до всього ще й відмовилась від “мажоритарки”, якість політичних партій та їхніх програм стає критичною. Той хаос, який спостерігається зараз, багато в чому спричинений двома взаємопов’язаними факторами — крахом олігархічних політичних проектів і необхідністю відродження ідеологічних джерел політичних партій.

Український бізнес, якщо він хоче справжніх змін, повинен не чекати роками на зміни в партіях, а вимагати від них чіткого “позиціонування” за ідеологічним компасом і відповідних алгоритмів рішення проблем підприємців.

Протиріччя #1

Одним з найшкідливіших викривлень уявлень про політичний устрій держави, яке існує в свідомості більшості українців, є зависокі очікування від персони Президента та нерозуміння того, що головна роль у політичному управлінні державою належить парламенту. Це можна пояснити просто: Президент один, і він постійно на видноті. Депутатів понад чотири сотні, та навряд чи знайдеться не те щоб пересічний громадянин, а  навіть політолог, який зможе назвати бодай сот­ню з них.

Крім медійного аспекту таке викривлення не є дивиною для посттоталітарної країни. Раніше єдиний “батько народів” або єдина партія керували шляхом розвитку країни — цей спадок обтяжує наше життя й досі. Але уявлення про вагу посади Президента не відповідає дійсності. Варто переглянути лише дві статті Конституції України — 85-ту та 106-ту, де йдеться про повноваження Верховної Ради та Президента відповідно. Зокрема, саме парламент відповідальний за “затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля”.

Протиріччя #2

Рада складається з депутатів. Якщо раніше обирались окремо депутати-мажоритарники та депутати за загальнодержавними партійними списками, то минулого літа ситуація кардинально змінилась. Парламент минулого скликання під завісу своєї роботи нарешті прийняв новий виборчий закон, багато в чому схожий на Закон про вибори до місцевих представницьких органів влади. Якщо коротко, то “мажоритарка” скасовується. Натомість виборці голосуватимуть за певних кандидатів з переліку партій, що відповідає так званим “відкритим спискам”. Якщо не вдаватись в особливості розрахунку голосів за новою виборчою системою, то головний висновок наступний: вага політичних партій стає все більшою.

Відповідно, постає питання: як в Україні з якістю політичних партій? На початку 1990-х років були спроби створення ідеологічних партій, найяскравішими серед яких були Народний рух України та КПУ. Але з другої половини тих самих років одночасно з появою та зростанням впливу олігархів почали з’являтись політичні проекти. Можна пригадати, зокрема, такі назви, як Всеукраїнське об’єднання “Громада” чи блок “За єдину Україну!”. Ці квазіпартії утворювались нав­коло одного вождя, якого підтримували олігархи. Питання ідеології чи партійної програми завжди були другорядними. Партія мала одне політичне завдання — потрапити до парламенту та захищати інтереси свого “донора” на законотворчому рівні.

Момент зламу

Ситуація, яка склалась 2019 р., після карколомної перемоги Володимира Зеленського та “Слуги народу”, стала своєрідним водорозділом. Повторення “партійних проектів” є цілком можливим, проте малоймовірним.

По-перше, гроші багатих мажоритарників та олігархів — донорів партій більше не гарантують перемоги. “Гречка” вже не працює, як раніше. Вимога суспільства до більшої соціальної справедливості стала головною причиною зміни влади. Хоча не варто забувати про силу засобів масової інформації, що здатні працювати “кривим дзеркалом” реальності та створювати видимість катастрофи там, де її немає. Варто лише пригадати всі ті питання, які ставились попередньому президенту на стадіоні, — їхня актуальність цілком зберігається й стосовно нинішнього. Хоча рік тому всі ці питання розкручувались телеканалом одного з олігархів та, ймовірно, стали критичним фактором поразки минулої влади.

По-друге, самі переможці вже відчувають потужний тиск суспільства щодо виправдання очікувань, які воно на них поклало. За результатами дослідження Київського міжнародного інституту соціології, якщо в квітні 2019 р. за Володимира Зеленського віддали свій голос 73% виборців, то в лютому 2020 р. діяльність Президента підтримували вже 47%. Нашвидкуруч набрана партія “Слуга народу”, найімовірніше, теж іде цим саме шляхом. Адже окрім скандальної поведінки, неоднозначних заяв та ще більш суперечливих законопроектів, пропрезидентській фракції все ще нема чого записати собі в актив.

Ба більше, немає єдності в самій партії: оглядачі слушно відзначають, що у “монобільшості” вже є декілька угрупувань, які по-різному бачать одне й те саме явище та реагують на нього. Зокрема, декілька десятків “слуг” не сприйняли нові домовленості в Мінську від 11 березня 2020 р., за якими створено тристоронню контакт­ну групу з представниками ОРДЛО. Питання різного бачення та відповідей на однакові виклики є наріжним каменем, адже це питання… ідеології.

Дивись у корінь

Щодня нас атакують тисячі меседжів і мільйони слів. Дуже легко загубити чи забути їхні справжні значення. “Партія” походить від латинського слова partis, що означає “частина”. Це частина суспільства, яка має схоже бачення світу та спільні інтереси. З прадавніх часів ми об’єднувались у групи, щоб вижити. Проте коли людські групи подолали печерних ведмедів та шаблезубих тигрів, їхні інте­реси почали суперечити інте­ресам інших груп. І якщо до ери Просвітництва ці групи намагались передусім фізично винищити одна одну, то наприкінці XVIII — початку XIX сторіччя у розвинених суспільствах Велико­британії та США ця боротьба остаточно набула цивілізованої форми. Партії, як представники різних світоглядів, брали участь у значно більш цивілізованих передвиборчих баталіях та в разі перемоги проводили відповідну до їхньої ідеології політику.

Проблема України полягає в тому, що ми “виплеснули дитину разом із водою” — викинули ідеологію разом із комуністичною партією. Як пише І.Головко у монографії “Механізми впровадження та реалізації ­ліберально-демократичних практик у політико-економічному вимірі” (2015 р.): “Після розпаду Радянського Союзу і відмови від комуністичної ідеології на заміну українському народу ніяких ідеологем не було запропоновано — духов­них, ідеологічних, ціннісних тощо. Тому державна ідеологія Украї­ни наразі характеризується як концептуально незавершена, із відсутністю чіткої цілісності”.

Ідеологічні розбіжності в різних групах людей існують, хочемо ми цього чи ні. Те, що здається істиною для однієї частини суспільства, може бути помилкою в очах іншої. Якщо ви думаєте, що це не так, запитайте свого знайомого, який має автомобіль іншої марки, ніж ваш: чому він його обрав? Якщо ви підете шляхом Сакічі Тойода, фактичного засновника компанії Toyota, та простежите всі п’ять рівнів “чому”, то з великою вірогідністю виявиться, що у вас різні потреби та вимоги до авто. Наприклад, для вас дужі важливі надійність машини і достатньо великий салон для перевезення великої родини, тоді як ваш знайомий обирає здатність авто проходити повороти на високих швидкостях.

Та сама різниця у світосприйнятті існує й у питаннях адміністрування податків, сприяння підприємництву, визначення економічних стимулів під час кризи тощо. Допомогти найслабшим компаніям чи дозволити ринку самому вирішити, хто виживе? Це питання ідеології. Від ідеології партії залежить, які рішення вона прийматиме, будучи при владі. Різні партії — різні підходи до вирішення одних і тих самих проблем.

Значна проблема України ще й у тому, що партійні проекти змагались в обіцянках “щасливого майбутнього” в дусі КПРС. Донедавна їм легко вдавалось обдурити електорат, адже наше суспільство не має століть історії розвитку демократії, як європейські країни, щоб відсіювати зерно від полови. Хоча й за кор­доном зараз бадьоро крокує популізм у різних формах, втім виборці здебільшого прагнуть почути програму дій, а не байки про “Нью-Васюки”.

Проте після майже року реалізації програми Володимира Зеленського під умовною назвою “Країна мрії” українське суспільство, вважаємо, буде швидко еволюціонувати в той самий бік, що й Європа. Що ви хочете зробити, для чого та яким чином — відповіді політиків на ці банальні питання цікавитимуть українських виборців все більше, відповідно до швидкості розвіювання мрій про “виберемо чесних — і  заживемо”. Політтехнологи та “сірі кардинали” нинішніх політичних проектів це чудово розуміють.

Блукання в сутінках

Показовим є дрейф “Слуги народу”. На початку створення партія проголошувала лібертаріанські гасла. Натомість після перших місяців у владі, отримавши негативний зворотній зв’язок від суспільства, в партії заговорили про пошук чогось середнього між лібертаріанством та соціалізмом. По суті, в будь-якій демократичній країні це сприймалось би, щонайменше, як політичний скандал чи навіть зрада виборців. Проте в країні, де слово “ідеологія” досі стійко асоціюється з КПРС, новина промайнула майже непомітно.

До речі, під час обговорення лібертаріанства із соціалістичним обличчям найбільше різанула вухо заява Давида Арахамії, голови фракції “Слуги народу”. Пояснюючи відхил партії “вліво”, він сказав: “Політична партія — це маркетинговий продукт”. Такий вислів — не лише типовий відгомін доби олігархічних проектів, а  й демонстрація нерозуміння керівником провладної фракції ролі та функції політичних партій.

15 лютого 2020 р. на з’їзді партії “Слуга народу” її голова Олександр Корнієнко заявив про обрання партією ідеології центризму. Але і тут не обійшлось без “особливостей”, оскільки він підкреслив, що це означає відсутність ухилу в бік будь-яких крайнощів та вибір політичних рішень відповідно до викликів. “Ми можемо стати партією активного центризму, мотивованого на всебічний і невпинний розвиток України. Це центризм, який забезпечує виконання нашої програми. Це центризм, який заперечує політичні крайнощі й радикалізм, але це креативний центризм, це “український центризм”, — заявив пан Корнієнко.

Відповідаючи в кулуарах з’їзду на запитання, чи означає таке трактування центризму ймовірний вибір соціалістичних рішень на шкоду бізнесу, голова партії “Слуга народу” сказав таке: “Якщо рішення сприяє росту ВВП, то ми це беремо”. І додав: “У нас бачення, що в кожен момент можна обирати різний шлях. Ми соціалістичний ухил робитимемо не за рахунок бізнесу, а за рахунок отриманих додаткових ресурсів. От є можливість знизити ціну газу за рахунок анбандлінгу (НАК “Нафтогаз України”. — Ред.) і підписання договору, то ми її знизимо. Це ж ми не обклали бізнес додатково податком”.

Обговорити, скільки цих “додаткових ресурсів” можна залучити, ми не встигли, а дати почитати нову ідеологію у вигляді маніфесту нам пообіцяли за кілька місяців. Щоправда, тепер замість партійних документів наша увага прикута до новин про коронавірус…

Пандемія й ідеологія

На прикладі епідемії видно, яка ідеологія є панівною в політичному управлінні держав. У країнах, де влада — повністю або в коаліції з іншими партіями — належить консервативним силам, уряди намагаються одночасно мінімізувати ризики для старшого населення та зменшити негативний вплив на економіку.

Приклади Великобританії, Нідерландів та Ізраїлю є дуже показовими. Уряди цих країн прямо та відверто заявили, що на коронавірус захворіє переважна більшість людей. І  оскільки найбільшу загрозу він становить для старшого покоління та людей з хронічними захворюваннями, то головною метою вони вбачають ізоляцію саме цих груп, тоді як інші категорії населення можуть продовжувати займатись своїми справами, хоч і з певними обмеженнями та застереженнями. Всі обґрунтування цих кроків оприлюднені та регулярно повторюються офіційними “кризовими” речниками.

Це кардинально відрізняється від підходу, який запровадила Україна. Закриття непродовольчої торгівлі, припинення роботи метро та громадського транспорту відбувається одночасно з неконтрольованим прибуттям українців з країн, уражених коронавірусом. Ніхто з керівників держави чи відомств не пояснює необхідність карантину відверто — як заходу для сповільнення стрімкого поширення вірусу, яке може покласти “на лопатки” систему охорони здоров’я. Несистемні та непояснені дії створюють хибне уявлення щодо характеру та масштабів пандемії та ще більше сповільнюють економіку. Натомість чиновники говорять про ще суворіші заходи — аж до запровадження комендантської години.

Якщо судити за заявами “топових” політиків, то в керівництві держави є відверті соціалісти. Зокрема, нещодавно міністр внутрішніх справ Арсен Аваков на своїй сторінці у Facebook заявив: “Повинні бути введені спеціальні виплати з державного бюджету — як кризове забезпечення по вимушеному безробіттю”. Що ж, очевидно, йому невідомий вислів Маргарет Тетчер: “Не існує державних коштів, є гроші платників податків”. Адже міністр не пояснив джерела цих виплат. На тлі падіння надходжень до бюджету ще до коронавірусу, закриття бізнесів на карантин та ще й без кредиту МВФ такі слова здаються відвертим популізмом.

Що далі

Українським політикам та бізнесменам спочатку корисніше буде визначитись, хто вони є за своєю ідеологією. Це достатньо просто зробити: в інтернеті є низка швидких тестів, які визначать ваш світогляд згідно з уніфікованим ідеологічним компасом. Наприклад, в Україні такий тест пропонує незалежна аналітична платформа VoxUkraine. Можна порівняти свій результат з результатами своїх знайомих та співставити їх із місцезнаходженням на компасі існуючих партій. Це вже щось. Як сказав знайомий автора цієї статті, активіст ­Соціал-демократичної партії Німеччини: “Коли ти знаєш, яку ідеологію представляє партія, розумієш, чого від неї чекати”. В цьому є сенс, якщо в тебе в країні партійна демократія налічує понад 150 років. А якщо такого культурного досвіду немає?

Необхідно висувати вимоги до партій. В ідеалі, потрібна зміна законодавчих вимог до них, особливо щодо партійних документів і програм. Наприклад, зараз політична партія може подати до Центральної виборчої комісії програму з текстом у 10 слів на кшталт “Наша партія виступає за все хороше та проти всього поганого” в друкованому вигляді та на електронному носії. І ЦВК це прийме, тому що інші вимоги відсутні.

За таких умов в Україні квітне передвиборче графоманство політтехнологів, за втілення чи здебільшого невтілення якого не існує жодної відповідальності. Закон має встановити чіткі характеристики програми: що партія пропонує робити в тій чи іншій сфері, яким чином та з якими KPI. Партіям, які отримують вотум довіри та не виконують свої програми, загрожуватиме пониження в політичних правах.

А поки такого не існує, бізнес може сам створити такі рамочні шаблони для передвиборчих програм та вимагати від партій їхнього заповнення, якщо вони хочуть підтримки. І партіям буде корисно для розвитку, і підприємці будуть розуміти, від кого чого чекати. Адже позачергові вибори до тієї ж Верховної Ради можуть бути значно ближчими, ніж нам усім здається.

Читайте також