business head ads

Макс Поляков: Україна — єдина в світі країна з надпотужним аерокосмічним потенціалом, де приватним компаніям не можна виготовляти ракети

Інновації: Вийди за рамки, і зміни світ
Налаштування
  • Дуже маленький Маленький Стандартний Збільшений Великий
  • Стандартний Helvetica Segoe Georgia Times

Макс Поляков — американський бізнесмен родом з Запоріжжя, власник приватної інноваційної аерокосмічної компанії Firefly Aerospace, що займається розробкою власних ракетоносіїв. Він є одним з найуспішніших підприємців українського походження в США, доктором економічних наук і співавтором значної кількості патентів. Після успіху в США та заснування в українському Дніпрі науково-виробничих центрів своєї компанії на Макса Полякова звернули увагу й на батьківщині: нещодавно він став лауреатом спеціальної премії "Людина року-2018” у номінації "За вагомий внесок у відродження ракетно-космічної галузі в Україні". Невдовзі після цієї події нам вдалося зустрітися з паном Поляковим у його київському офісі й розпитати про розвиток сучасної космічної галузі та про місце України у цій сфері.

Свого часу СРСР вважався космічною державою, а УРСР робила далеко не останній внесок у розвиток даної галузі. Яке нинішнє реноме України на міжнародному рівні в сфері освоєння космосу?

— Коли СРСР розпався, Україна зберегла величезні потужності його космічної спадщини. Адже у радянські часи вона була інтегратором розробок балістичних ракет: насамперед цим займалися в конструкторському бюро (КБ) “Південне” та на “Південмаші”. Але, наприклад, такі частини ракети, як двигуни і ступені, традиційно вироблялися в Росії. А без двигунів ракета нікуди не полетить. Тобто зараз ми не можемо говорити про Україну як про космічну державу, бо остаточний продукт виробити самостійно вона не в змозі. Ба більше, 1996 р. було підписано Вассенаарські домовленості — угоду, яку уклали 33 держави з метою підвищення відповідальності при передачі звичайних озброєнь та товарів і технологій “подвійного застосування” для запобігання їх дестабілізуючому накопиченню. Документ фіксує правила, за якими країна може виробляти лише те, що виробляла до моменту підписання угоди. Тобто Україна обмежена в можливостях розробки і виготовлення нових типів ракет-носіїв. Виходячи з обставин, Україна виживала в цій галузі завдяки величезному збереженому потенціалу ракетних компонентів, тобто торгувала ними. Наприклад, для європейської ракети-носія Vega Україна робить двигун IV ступеня, розроблений в КБ “Південне” і виготовлений “Південмашем”. А взагалі, Україна дуже добре робить баки, інтеграцію з двигуном. Але, знову ж таки, потрібен двигун російського виробництва. Тому не можна стверджувати, що Україна — ракетна країна.

Проте наша компанія Firefly Aerospace знайшла для себе дещо інший шлях, і, як приватне ракетне підприємство, ми випускаємо кінцевий продукт. Але виробляємо його у США, використовуючи інтелект, який вдалося зберегти в Україні. Фактично ми перша приватна компанія в світі, яка інтегрує інтелектуальний потенціал колишнього СРСР з американським. Наприклад, зараз у США є низка програм, за якими американці продовжують купувати російські двигуни РД-180 (дешеві та найефективніші двигуни на керосині), а також відправляють своїх астронавтів на космічних кораблях “Союз”. А ми вперше в світі здійснили інтеграцію, коли інтелектуальний потенціал двох держав — України та США — виробляє спільний продукт, який сприяє розвитку спеціалізованої освіти й збереженню ракетної школи. Адже саму по собі школу ракетобудування вкрай складно відновити, проте дуже легко втратити. Попит надвеликий, і в тих країнах, які активно розвиваються в галузі (Індія, Китай, Південна Корея, деякі держави Європи), за цими інноваціями велика гонка. Але ми теж не пасемо задніх: створили у Дніпрі українське конструкторське бюро, інжинірингові школи, відновлюємо планетарій, плануємо відкрити інститут. Все це є фундаментом збереження знань, адже економіка знань — наше майбутнє. Адже планова економіка й виробництво йдуть у небуття, і лише інтелектуальний продукт годуватиме державу.

А яка країна нині є флагманом у космічних технологіях і що Україна може запозичити з її досвіду?

— Запозичувати ми нічого не можемо, а можемо лише скооперуватися у робочих процесах. Адже ракетобудування — галузь, що вимагає значного досвіду. До того ж вона не найінноваційніша. Наприклад, російські “Союзи” літають вже понад 60 років. А в тієї ж ракети Falcon 1 компанії Ілона Маска Space X, яку збудували вісім років тому, дизайн майже не мінявся — тому що це величезні ризики й великі капіталовкладення.

Що стосується флагмана в ракетно-космічних технологіях, то це, звичайно, США: там величезний бюджет і потенціал інтелекту, який накопичувався роками. Звісно, якби СРСР не розпався, то склав би конкуренцію США: свого часу СРСР у деяких ракетних розробках навіть випереджав Штати. Але зараз всі інтеграційні зв’язки втрачено. Тому Україна може набиратися досвіду в ракетній галузі у США. Зокрема, в сфері космічного матеріалознавства.

Як я розумію, свою компанію Firefly Aerospace ви не випадково заснували саме в США?

— Так. І навіть якби я жив не в Штатах — компанію заснував би лише там. Тому що, наприклад, у тій же Європі немає космодрому. До того ж там з різних країн збирається €5-6 млрд на рік і розподіляється на потреби різних компаній. Проблема в тому, що, наприклад, Іспанія виробляє одні компоненти, Франція — інші, Німеччина — ще якісь. В результаті такий інтегрований продукт коштує нечувано дорого і є неконкурентоспроможним.

Якщо говорити про Україну, то тут неможливо створювати ракети. Законодавство забороняє приватним компаніям займатися виробництвом ракет — це монополія державних підприємств. На жаль, нинішня Верховна Рада не внесла поправку до ст.4 Закону “Про підприємництво”, згідно з якою Україна залишається єдиною в світі країною з надпотужним аерокосмічним потенціалом, де приватним компаніям не можна виготовляти ракети. Навіть у Росії вже немає такої заборони! Щодо США, там дуже сильна підтримка ракетно-космічної сфери з боку держави: бюджет NASA — $20 млрд на рік, військовий бюджет, що виділяється Пентагоном на космічну галузь, — $100 млрд на рік. Це величезні гроші, що використовуються на різноманітні інновації. Космос продовжує бути ареною моніторингу й боротьби, але наразі більшає інтерес до технологій для стеження за тим, що відбувається на Землі.

А чи конкурує ваша Firefly Aerospace зі схожими компаніями або з Ілоном Маском?

— Звичайно, конкуренція є, але загального характеру. Ринок зростає дуже швидко: зараз обсяги галузі — $330 млрд, а за п’ять років, за прогнозами, буде майже $1 трлн. Що стосується Ілона Маска, то він спеціалізується на великих об’єктах. Наша компанія Firefly створює ракети-носії середнього класу. Тобто ми пливемо в одному океані, але виконуємо різні завдання. Наш основний клієнт — супутникові компанії. 2020 р. ми готуємо до запуску власні супутники, що будуть майже у 7 разів легші за ті, що запускають зараз. Йде боротьба за масу та розміри, адже, зменшуючи ці параметри, ми можемо доставляти на орбіту більше вантажу.

А чи є нечесна конкуренція у ракетно-космічній галузі в світовому масштабі?

— Радше, лобізм. Є масштабні програми: наприклад, $3 млрд на вісім років. Але це великі замовлення, за них “гризеться” Ілон Маск. Ми ж поки не стикалися з проявами конкуренції. Ба більше, у США з усіма компаніями галузі намагаємося мати дружні стосунки. Ми зробили продукт, якого не було на ринку, і він затребуваний. Раніше були присутні лише великі (Space X, Atlas, Delta-4) і дуже маленькі ракети. А середня ніша, яку зараз займає Firefly Aerospace (маса ракетоносіїв — 1-6 тис.кг, залежно від типу), нині стала ідеальною, оскільки зменшилися розміри супутників. Тобто ми потрапили у правильне місце й у правильний час.

Деякі країни не бажають працювати з Україною у космічній сфері (наприклад, нещодавній скандал з Бразилією). В чому причини і чи можна це виправити?

— Історія з Бразилією коштувала Україні $800 млн збитків. За домовленостями на державному рівні, Бразилія мала побудувати на своїй території космодром, але не зробила цього. А Україна зобов’язалася у певні терміни сконструювати ракету і теж не виконала свого завдання. Була низка й інших скандалів, які негативно вплинули на репутацію України. Я зараз кажу про українські державні компанії, які донедавна були єдиними гравцями на міжнародному ринку в даній галузі. Ба більше, ракетно-космічна галузь для України з часів її незалежності була збитковою і наразі залишається такою. Її постійно дотували, бралися багатомільйонні кредити, але результативності за ці роки так і немає. Слід припинити вкладати державні кошти й надати приватним компаніям право заробляти гроші для себе та держави.

“Ми стали другою компанією після компанії Ілона Маска, якій надали у користування космодром”

Чому вирішили розпочати працювати в Україні? Адже не секрет, що наш бізнес-клімат далекий від сприятливого і політична ситуація нестабільна…

— Я не вважаю свій крок ризикованим. Якщо говорити про ракетно-космічну галузь і розглядати стратегію на 10-15 років, то попит на фахівців даної сфери та їхня вартість у США точно зростатиме. А в Україні є той фундамент, на якому можна виростити таких фахівців, як то кажуть, під себе.

До того ж не варто забувати, що за часів СРСР Україна активно будувала ракети, і ми вважаємо, що ці процеси цілком можна реанімувати. Можливо, не у повному обсязі, але хоча б частково. Вже зараз можна сказати, що, відтоді як наше приватне підприємство з’явилося в Україні й почало конкуренцію в галузі, на державних підприємствах працівникам підвищили зарплатню. Тобто в Україні почали думати не лише про те, як “продати документи”, а й про те, як створити якісний продукт. За нашим прикладом на державних підприємствах теж намагаються купити 3D-принтери, новітню комп’ютерну техніку тощо. Тобто розвивається здорова конкуренція.

А як ви оцінюєте нинішній рівень освітньої бази в Україні для розвитку космічної галузі? Чи можуть наші спеціалісти конкурувати з іноземними?

— На жаль, українські фахівці-ракетники вже не можуть скласти конкуренцію закордонним колегам: ми “доживаємо” останній потенціал, що залишився. Але наша компанія має намір виправити ситуацію: зокрема, ми відкрили сім інжинірингових шкіл у різних українських ВНЗ. А ще хочемо створити Фізико-технічний інститут на базі відповідного факультету Дніпропетровського державного університету (ДДУ). Це кузня, яка постачала кадри в КБ “Південне” та на “Південмаш”. На жаль, зараз при квоті в 50-60 осіб факультет набирає всього 20-25 людей, і половина з них не закінчує навчання. Зрозуміло, що дотаційним та збитковим підприємствам “Південмаш” і КБ “Південне” немає за що вирощувати зміну поколінь фахівців. Але ми, як приватна компанія, можемо дозволити собі набирати 50-60 студентів на рік для різних проектів (обробка даних, модифікація ракетоносія тощо).

Отже, ви хочете зробити Фізико-технічний інститут при ДДУ приватним? Скільки коштуватиме навчання?

— Поки ми мислимо пасіонарно, але я знаю, що Україні цей ВНЗ потрібен. Як потрібні й інші освітні проекти. Наприклад, у реставрацію планетарію для дітей у Дніпрі ми вже вклали $1,5 млн. Чіткого бізнес-плану щодо планетарію в нас немає. Те ж стосується і Фізико-технічного інституту. Та якщо ви наполягаєте на цифрах, можливо, навчання коштуватиме $1 тис. на рік. Хоча все залежить від моделі роботи “вишу”: наприклад, зараз розглядається модель співпраці з Національним технічним університетом України (КПІ) на напівфінансовій основі. Також, швидше за все, ми займемося відновленням Музею космонавтики ім.С.П.Корольова, що знаходиться у Житомирі, і збудуємо там ще один, сучасний павільйон.

Як прокоментуєте відмову України співпрацювати з РФ у космічній сфері з 2014 р. і наслідки такого кроку? Чи змогла Україна “виплисти” без участі РФ?

— Ми не виплили, а тонемо — і Україна, і Росія. Цей крок був контрпродуктивним, але неминучим. Хоча ми тонемо разом ще з 1991 р. Тому нинішнє критичне становище безпосередньо не пов’язане з політичною й економічною ситуацією в Україні. Російсько-українська ракетна співпраця виявилася вдвічі дорожчою за проект Ілона Маска, тому що кожна зі сторін намагалася заробити одна на одній якомога більше. В результаті не заробив ніхто. Тобто ще з 1991 р., навіть коли не було війни з РФ, розпалися ключові ланцюги у цій галузі, і все почало йти на дно.

Схожа ситуація не лише в стосунках України з Росією. Американські компанії "старої школи" (наприклад, Boeing) стикаються з тими ж проблемами. У них багато компонентів в аутсорсингу: близько 200 компаній беруть участь у створенні однієї ракети, і в результаті її вартість складає $300 млн. А Ілон Маск робить 90% компонентів всередині власної компанії. Наприклад, недавно він запустив ракету Falcon Heavy, що коштує втричі дешевше. Маск “вбиває” конкурентів ціною. Такого ж бізнес-принципу дотримуватиметься й наша компанія. В нас повністю внутрішній цикл виробництва у США, окрім частини компонентів та електроніки. І що важливо: ми користуємося потужною державною підтримкою Штатів.

Що треба зробити для розвитку космічних технологій в Україні в законодавчому полі?

— Основна проблема в тому, що після розпаду СРСР залишилася планова економіка, а наші чиновники ніколи не були бізнесменами і не знали, як управляти закритою ракетно-космічною галуззю. Тож усе застаріло: частина фахівців виїхала за кордон у пошуках заробітків, частина перекваліфікувалася. Галузь постійно дотувалася державою ($2 млрд на рік), але ракети не збудовані досі...

Я вже говорив про ст.4 Закону “Про підприємництво”, де записано, що діяльність, пов’язана зі створенням ракетоносіїв, може здійснюватися виключно державними компаніями. І ми заявляли про необхідність внесення поправок, проте депутати нас не почули. На жаль. Якби поправки внесли, це стало б важливим сигналом для всіх гравців галузі. Окрім цього є ще маса підзаконних нормативних актів, які “заточені” суто на те, що все у космосі здійснюється лише на основі державних замовлень, і Національне космічне агентство України (НКАУ) — генеральний замовник усіх проектів. А це нонсенс! Тому що має бути приватна структура. Також потрібно переглянути питання космічної програми, оскільки її зараз в Україні зовсім немає. Але проблема і в тому, що галузь, яку фінансує держава, ніхто не зможе взяти на комерціалізацію. Окрім того, в НКАУ слід відібрати функцію управління підприємствами. Це — прерогатива Мінекономрозвитку. Можливо, НКАУ буде мати право визначати пріоритети розвитку, допомагатиме підприємствам кооперуватися. Але воно не має управляти ринком й одночасно регулювати його! Адже поєднання регулювальника й керуючого в одній особі неприпустимо.

Скажу більше: заснувати ракетну компанію в Україні нереально. У нас вийшло, бо ми користуємося значною підтримкою США: зокрема, Державний департамент надав нам єдину в світі ліцензію для приватної компанії на розвиток ракетокооперації між країнами. Ми стали другою компанією після компанії Маска, якій надали у користування космодром. Точніше, дві космодром-ділянки (одна у Флориді — вартістю $140 млн, інша у Каліфорнії — вартістю $80 млн). Тобто за спиною нашої компанії стоять Штати, які хочуть щось робити в Україні. Можливо, реалізовувати програму з освоєння Місяця й інші проекти, про які я поки не можу говорити. При цьому, навіть з такою потужною підтримкою та власним фінансуванням, ми зазнаємо в Україні безліч проблем і незручностей.

“Проблема України в тому, що після розпаду СРСР залишилася планова економіка, а наші чиновники ніколи не були бізнесменами”

Ви не надто приязно ставитесь до НКАУ…

— Так його ж ніхто не може переламати! Впродовж майже 30 років там лише отримують гроші від держави й розповідають, що увесь цей час вони будують ракету. На будівництво ракети йде вісім років: за цей період Президент в країні міняється двічі. І кожному новому Президенту НКАУ обіцяє її добудувати. Ба більше, з 2005 р. кожен з очільників НКАУ (яких було аж сім!) називав у своїх звітах різні цифри щодо готовності ракети-носія “Циклон-4” — 60%, 80%, 50%, 95% — та геостаціонарного телекомунікаційного супутника “Либідь” — 97%, 92%, 94%, 98%, 80%. А вони все ніяк не злітають…

Тому в роботі я максимально відсторонююсь від НКАУ й решти чиновників. Проте ми маємо намір “додавити” у парламенті поправку, про яку я вже не раз згадував. Адже якщо в Україні, як і раніше, залишиться мастодонт під назвою “НКАУ”, ніяких позитивних зрушень в ракетно-космічній сфері навіть не слід чекати.

Але є ще одна значна перепона: наразі все, що виробляється в Україні у ракетно-космічній галузі, вивезти за межі держави і продати вкрай складно. Якщо навіть хтось з іноземців і наважиться зробити тут замовлення, то, згідно з чинним законодавством, процес переміщення готової продукції в іншу країну зіштовхнеться із дуже складною бюрократичною тяганиною. Слід терміново виправляти ситуацію. І ми її виправимо.

 

Тетяна Омельченко