Я хочу генерувати культурний «вау-ефект»

Персоналії
Налаштування
  • Дуже маленький Маленький Стандартний Збільшений Великий
  • Стандартний Helvetica Segoe Georgia Times

Жінка з переможним ім'ям Вікторія, здатна ставити перед собою високі цілі та йти до них, незважаючи на труднощі й ризики, стала лауреатом XХIV загальнонаціональної програми «Людина року». Її звуть Вікторія Лисенко, вона ‒ засновник і куратор першого і єдиного в Україні Музею костюма і стилю.

‒ Почувши назву номінації, в якій ви визнані переможцем, ‒ «Культурний проект року» ‒ хтось, можливо, подумає, що в 2019-му ваш музей тільки відкрився. Але насправді він існує більше двох років.

‒ Як платформа, як виставковий простір Victoria Museum відкрився 30 травня 2017 року, але для себе я починаю відлік із жовтня 2017-го, коли вперше виставила свою колекцію. До цього скоріше йшлося про майданчик, який я намагалася зробити музеєм.

‒ Музей ‒ це завжди більше, ніж колекція, бізнес або захоплення. Це те, що визначає спосіб життя, спосіб мислення, специфіку ведення справ і зону особистої відповідальності...

‒ Безумовно, людина, яка вирішила заснувати й утримувати музей, бере на себе колосальні зобов'язання і колосальну відповідальність. Адже це не хобі, яким сьогодні хочеться займатися, а завтра ні, не та діяльність, яку сьогодні можна почати, а через рік призупинити, бо сподобалося щось інше... Коли до Victoria Museum приходять діти, я розумію, що повинна закохати їх у культуру, захопити так, щоб їм захотілося не тільки повернутися до нас, але й ходити до інших музеїв. Зрозуміло, це стосується не лише дітей, і тому інформація, яку ми надаємо відвідувачам, не буває нудною. Ми прагнемо зробити її «смачною», хоча й документально точною. До того ж важливо втриматися в певних рамках, щоб не викликати осуд метрів музейної справи ‒ мовляв, ваш аудіогід занадто емоційний! Ніби він повинен звучати, як некролог...

‒ Ви говорите про важливі та актуальні речі, адже сьогодні музеям доводиться фактично на рівних конкурувати з індустрією розваг.

‒ Так, хоча і тут все по-різному. Скажімо, в амстердамському Рійксмузеумі про шедеври великих майстрів видають коротку суху інформацію. Я ж про портрет маловідомого автора з нашої колекції можу говорити довго і натхненно. Деяким здається, що для «пересічних» картин це занадто, якщо навіть Рембрандту голландці приділяють у своєму музеї лише півтори хвилини. Але я вважаю, що це мій стиль, і я цілком можу дотримуватися його у власному музеї. Погодитися з цим, ймовірно, можуть не всі. Адже у нас через історичні причини втрачено повагу до приватної власності, до меценатства, до людей, які на свої гроші збирають і зберігають культурні цінності, формують колекції, створюють сучасні музейні експозиції та забезпечують при цьому безкоштовне відвідування дітям і пенсіонерам... Знаєте, зараз я стала сміливіше і, коли мені хтось щось «радить», питаю: «У вас також є музей?»

‒ У наших історико-краєзнавчих музеях одяг і аксесуари ‒ здебільшого лише деталі великої експозиції, що розповідає про ту чи іншу історичну епоху. У вас такі предмети «самоцінні» і самодостатні. Очевидно, це вимагає якихось особливих концептуальних і експозиційних підходів?

‒ Спробую відповісти на прикладі нашої торішньої виставки «Знаки чоловічого братства». Я не ставила перед собою завдання зробити експозицію, присвячену історії масонства або інших закритих спільнот зі своїми таємницями і ритуалами. Зараз час корпорацій ‒ не чоловічих братств. Але, працюючи в корпорації, ви теж можете мати особливий знак і носити його. Ось я й вирішила показати, яким чином, якими знаками чоловіки виділяють і відрізняють себе, наскільки важливо для них зберігати традиції та мати свої «герметичні» спільноти. До речі, якщо зайти на сторінку Талліннського музею, то можна побачити, що вони роблять, я б навіть сказала, повторюють за нами щось схоже. Я дізналася про це недавно і точно знаю, що концепцію виставки придумувала сама.

‒ Тобто вас надихала не історія масонів, а культурологічний контекст пов'язаних із ними предметів?

‒ Абсолютно вірно. А ще я уявляла, як здивує відвідувачів, що бачать вони все це не десь за кордоном, а тут, в Києві. І це, зізнаюся, надихало мене найбільше. Я хочу генерувати культурний вау-ефект, але не за рахунок спецефектів і лазерних шоу, а за рахунок емоційних та інтелектуальних реакцій глядачів.

‒ Іншими словами, доповнена реальність має виникати природним чином із вражень від предметного ряду?

‒ А навіщо ж надягати 3D-окуляри, якщо у вас вже виникло відчуття занурення в інший світ? Ось ви ходите зараз по виставці «Аркани жіночої долі», вдивляєтеся в портрети, і поступово вони складаються в цілі об'ємні пазли. Тому що ви зчитуєте відразу кілька контекстів: візуальний, культурно-історичний, художній.

Звичайно, головне завдання Victoria Museum ‒ демонструвати костюми, і наша маленька «пінакотека» створювалася насамперед для того, щоб показати, як всі ці речі носилися 100 або 150 років тому, як виглядали їх власниці, як вони зачісуватися, які надягали прикраси.

Але існує ще один шар нашої музейної реальності ‒ «прикладної». Я хочу захопити людей ідеєю створити подібну портретну галерею у себе вдома ‒ не з картин або гравюр, а з фотографій своїх близьких. Адже в них точно так же відбилася мода, а значить, відбився час.

‒ Ми часто говоримо про стиль в одязі, в інтер'єрі, в побуті, а як би ви охарактеризували стиль вашого музею?

‒ Як багатоваріантний. Хоча більшість предметів колекції датується другою половиною XIX століття, невеликі змінні експозиції дозволяють розширити ці хронологічні рамки. Згадаймо виставку віял: найстаріше з них зроблено в 1750 році, найпізніші ‒ в 1925-му.

І якщо ми ведемо мову про ядро музейної колекції, хочу прояснити одне питання. Багато хто думає, що Victoria Museum ‒ це музей костюма і стилю Вікторіанської епохи, хоча на нашому офіційному сайті ви такого формулювання не знайдете! Насправді в його назву включено моє ім'я, яке, своєю чергою, відсилає до прекрасної Вікторіанської епохи, коли не було глобальних катаклізмів і світових воєн, коли процвітала економіка і люди могли витрачати гроші на гарний одяг і милі дрібнички.

І ще одне: Вікторія ‒ це перемога, а Victoria Museum ‒ музей переможців, тому що я відкрила його, коли в країні йшла війна. У 2016 році я купила це приміщення, заздалегідь знаючи, що величезна кількість людей напишуть мені: «Краще б ви витратили ці гроші на бійців АТО». Але я вважаю, що створюю могутню духовну противагу насильству, направляючи свою енергію на творення і красу. Я хочу, щоб люди відірвалися від телевізорів і комп'ютерів, від читання новин про коронавірус і прийшли до музею, присвятивши одну годину собі, своїм відчуттям і враженням.

‒ Музей діє, як своєрідний камертон, завдяки якому можна налаштувати себе на якісь високі почуття і переживання...

‒ Всі свої проекти ‒ а їх у моєму житті було чимало ‒ я звіряла не з тим, що відбувається навколо мене, а зі своїм особистим камертоном. Так, ми не можемо відключитися від зовнішнього світу і його проблем, але, якщо орієнтуватися тільки на них, можна втратити себе. Тому так важливо налаштовуватися на власний внутрішній світ.

‒ Давайте поговоримо про плани та мрії.

‒ У мене є три ідеї, які я дуже хочу здійснити.

Перша ‒ створити Зал перших леді України (таке, до речі, є в усьому світі). Оскільки дружини всіх українських президентів живі, можна попросити у них для експозиції костюми з інавгурації або будь-якого іншого офіційного заходу. Впевнена, що навіть тим, хто байдужий до політики, така виставка буде цікава. Разом із тим, я з самого початку розуміла, що подібний «офіційний» проект може бути реалізований тільки державним музеєм. Тому запропонувала свою ідею разом із детально розписаним поетапним планом Національному музею історії України, а сама з задоволенням взяла би в ньому участь як консультант. Не сумніваюся, що все це можна зробити гідно, красиво, шанобливо, підкресливши місію перших леді, показавши, як нелегко бути дружиною президента, представивши історії цих жінок як частину історії нашої країни.

Друга мрія ‒ зробити зал Євробачення. Вєрка Сердючка, Руслана, Джамала, Тіна Кароль ‒ у всіх були приголомшливі костюми! І це теж слава України, слава наших виконавців і наших дизайнерів, які розробляли і шили ці чудові наряди!

А ще я б дуже хотіла влаштувати виставку костюмів Євгенії Мірошниченко. Ця співачка гідна того, щоб про неї говорили, як про Марію Каллас або великого Карузо. Я пам'ятаю її з дитинства; коли по радіо звучав її голос, моя бабуся завжди говорила: «Як вона співає...» Оперна співачка, яка зуміла закохати в класичну музику простий народ! Але поки це все мрії та проекти.

‒ А що в найближчих планах?

‒ До весни хочу підготувати експозицію «Секрети ваблення: парасольки, тростини, капелюшки». Мета ‒ розшифрувати «мову» аксесуарів, показати, як та чи інша річ може затівати інтригуючу гру без слів, залучаючи до неї оточуючих.

Ну, а якщо все-таки зазирнути трохи вперед, то сподіваюся восени майбутнього року відкрити першу франшизу Victoria Museum у Дубаї. Там не вистачає музеїв, а зараз ходити по музеях модно. В Абу-Дабі, наприклад, заробили франшизу Лувра, але поки сам будинок музею вражає більше, ніж його наповнення. Вони встановили дуже високу планку, а специфіка мого музею така, що він не страждає від відсутності в ньому Рембрандта.

‒ І все ж це автентичні речі, які відтворюють певний історичний контекст.

‒ Так, а крім іншого, мої експозиції ‒ це ще й урок того, як можна дати друге життя забутим, загубленим у часі речам. Адже багато шедеврів стали відомими завдяки тому, що «потрібного» моменту потрапили до «потрібного» музею. Так, у когось є «Мона Ліза», а у нас ‒ «Ліза-Вікторія» ‒ портрет, з якого почалася моя колекція картин, що доповнює колекцію костюмів. І я переконана, що з часом її теж почнуть впізнавати, а років через 50 хтось скаже: «Моя бабуся в 2018 році милувалася Лізою-Вікторією в Victoria Museum, а тепер мої діти йдуть туди ж дивитися на цю картину». Це наступність поколінь, зв'язок часів.

‒ Журналісти дуже люблять повідомляти про рекордні багатомільйонні продажі, як ніби цей факт повинен підвищити статус мистецтва взагалі. Яке значення має для вас ціна картини, сукні, капелюшка, скільки ви готові на це витратити?

‒ Я купую недорого ‒ за 10, 50, 100 євро. Але це ж не всі витрати: додайте сюди переліт, проживання, експертизу, реставрацію, оформлення, зберігання. Як все це підрахувати?

Можна купити один шедевр, витративши всі гроші, і закрити музей. А можна знайти річ за розумною ціною, але добре зроблену, виразну, що дає уявлення про стиль, моду, художників того часу, і це теж буде цікаво. Але є в музеї, звичайно ж, і дорогі експонати в прямому і переносному сенсах.

‒ Під час нашої бесіди ви згадали про аудіогід, який важливий для вас і як засіб транслювання інформації, і як інструмент формування бренду музею. Я багато спілкуюся з музейниками і колекціонерами, але таку захопленість аудіогідом, як у вас, бачу вперше.

‒ Проста статистика з нашої музейної програми: з усіх відвідувачів, які приходять до нашого музею, 93% беруть аудіогід, решта 7% замовляють екскурсії. Тобто без аудіосупроводу ми взагалі не обходимося.

На цей час існує чотири версії аудіогіда: російською, українською, англійською та китайською мовами. 80% відвідувачів беруть аудіогід російською. Англійський варіант не містить інформації по окремим експонатів, а розповідає про музей загалом. Оскільки на нього дуже маленький запит, ми його не перезаписуємо, а взагалі кожні три місяці редагуємо текст і робимо нову аудіоверсію.

До речі, за запис українського варіанту професіонал і носій мови запросив таку суму, що в підсумку я все озвучила сама...

‒ Ви співпрацюєте з київськими гідами і турбюро?

‒ Намагаємося. Навіть влаштовуємо для них спеціальні екскурсії та перегляди, але вони не дуже відгукуються, тому що в Києві в принципі мало іноземних туристів, а ті, які є, більше цікавляться українським мистецтвом. Ми, як ви розумієте, до цього сегменту не потрапляємо.

А ось гості з інших міст України у нас бувають часто. Приїжджають, наприклад, мікроавтобуси з дітьми з Вінниці, що мене несказанно радує... Уявляєте, яка це для них подія ‒ піти до столичного музею, побачити красиві старовинні речі, прослухати екскурсію, зробити фотосесію, а потім розповісти про все це вдома. Саме для цього я і працюю. Це моя головна інвестиція в майбутнє країни та її культуру.

Коли в анкеті лауреата конкурсу «Людина року» я побачила питання про улюблений афоризм, то відповіла на нього історичної притчею, яку зараз із задоволенням повторю.

Під час війни Черчиллю принесли на розгляд бюджет країни. Погортавши документ, він спитав:

‒ А де ж витрати на культуру?

‒ Так війна ж іде! Яка культура?

‒ Якщо немає культури, навіщо тоді ми воюємо?

Саме ці слова зміцнювали мене в 2017-му, коли я відкривала свій музей, і так само вони зміцнюють мене зараз!

Анна Шерман