Уроки примусу до пенсійного щастя

Блог
Налаштування
  • Дуже маленький Маленький Стандартний Збільшений Великий
  • Стандартний Helvetica Segoe Georgia Times

 Олег Лиховид, голова Комітету підприємців ринку фінансових послуг при ТПП України, співінвестор БІЗНЕС 100.

Наші співвітчизники, хто подорожує світом, знають, що значну частку серед туристів із розвинених країн складають особи похилого віку. Такі люди там мають достатньо доходу, щоб ще й подорожувати. Не всі з наших спостерігачів знають, що такі доходи цих туристів з їх особистих накопичень, які робилися як правило самостійно протягом трудового життя. Саме ці накопичення є джерелом нормального життя людини у розвинутих країнах після того, як людина залишає роботу.

Далі про досвід країн, що розвиваються. Трохи довго, але повчально.

Отже інші країни теж вирішили підтягнутись до розвинених. Але взялися за рішення революційно, шляхом примусу до добробуту у старості. З 1981 по 2014 роки тридцять країн запровадили обов’язкове накопичення пенсії як єдиного чи основного джерела існування людини у похилому віці. Це 14 країн Латинської Америки:

  • Чилі у 1981 р.,
  • Перу у 1993 р.,
  • Аргентина та Колумбія у 1994 р.,
  • Уругвай у 1996 р.,
  • Болівія, Мексика та Венесуела у 1997 р.,
  • Сальвадор у 1998 р.,
  • Нікарагуа у 2000 р.,
  • Коста-Ріка та Еквадор у 2001 р.,
  • Домініканська Республіка у 2003 р.,
  • і Панама у 2008 р.

Ще дві країни Африки:

  • Нігерія у 2004 р.,
  • і Гана у 2010 р.

А також 14 країн Східної Європи та колишнього Радянського Союзу:

  • Угорщина та Казахстан у 1998 р.,
  • Хорватія та Польща у 1999 р.,
  • Латвія у 2001 р.,
  • Болгарія, Естонія та Росія у 2002 р.,
  • Литва та Румунія у 2004 р.,
  • Словаччина у 2005 р.,
  • Македонія у 2006 р.,
  • Чехія у 2013 р.,
  • Вірменія у 2014 р.

Станом на 2018 р. вісімнадцять з цих країн провели реформу у зворотньому напрямку, скасували повністю або частково перехід до обов’язкового накопичення пенсій. Це: Венесуела, Еквадор, Нікарагуа, Болгарія, Аргентина, Словаччина, Естонія, Латвія, Литва, Болівія, Угорщина, Хорватія, Македонія, Польща, Росія, Казахстан, Чехія та Румунія. Значна частина з них зробили це після фінансової кризи 2008-2009 р.р., коли недоліки примусового накопичення полізли, як кажуть, з усіх щілин.

Уроки карколомного "ощасливлення" майбутніх пенсіонерів.

Підсумки і уроки підбивала у своєму звіті Міжнародна Організація Праці у листопаді 2018 р. По-перше, запровадження примусу супроводжувалось обіцянками, які були, фактично нездійсненними. Серед них прогноз розширення рівня охоплення накопиченнями населення і його коштів. Обіцялося без якихось об’єктивних аргументів, що обов’язкові індивідуальні рахунки приноситимуть більший відсоток доходу, що мотивуватиме людей здійснювати внески. Насправді цього не сталося. Рівень охоплення або не змінився, або знизився (Мексика, Угорщина, Казахстан, Чилі). В Аргентині, наприклад, він знизився аж на 20%.

Людям не пояснили, що тепер їх чекатимуть не визначені вигоди (нараховані пенсії, хай і маленькі), а визначені витрати на обов’язкові пенсійні відрахування. Майбутня пенсія залежатиме від ефективності інвестування накопичень. 

А коли у людей кошти відбирають, хай і з благородною метою, суто психологічно ці люди не відчувають на собі відповідальності за досягнення мети (в даному випадку за – ефективність інвестування), а схильні покладати її на того, хто відбирає. Тому в масовому порядку громадяни не стежать за ефективністю інвестування відібраних у них коштів. Яскравий приклад наш ПДФО (податок на доходи фізичних осіб), який платять не люди, а з їх зарплатні вираховує роботодавець. Ці громадяни-платники податку зовсім не цікавляться його сумою і тим, куди його потім направляє держава.

Практично повсюдно відбувалося суттєве недооцінення витрат перехідного періоду.

Занадто високими виявилися і адміністративні витрати обов’язкових накопичувальних систем, до яких відносяться і комісії за управління та зберігання активів. Часто до адміністративних витрат відносили і супутні витрати, зокрема маркетингові. Це, зрозуміло, викликало зменшення накопичуваних активів, а відтак і виплачуваної пенсії. В середньому за вищезгаданими країнами витрати на адміністрування обов’язкових накопичень перевищили очікувані у 3 рази.

Це зрозуміло. Адже оператору накопичень не треба доводити громадянину-клієнту свою потрібність та ефективність у адмініструванні. Цей клієнт просто змушений робити внески.

Незважаючи на всі прогнози і сподівання ринковості у наданні послуг, галузь пенсійного накопичення обов’язкових внесків демонструвала стійку тенденцію до концентрації. Наприклад у Болівії та Сальвадорі діє тільки два головних пенсійних адміністратора. Кількість чилійських адміністраторів знизилась з 21 (1994 р.) до 5 (2008 р.), які обслуговують 86% пенсійних активів. У Польщі за кілька років після початку обов’язкових внесків ті ж 80% пенсійних активів виявились зосередженими у трьох пенсійних фондах. В Росії до припинення обов’язкових внесків один адміністратор – державний "Внєшекономбанк" - обслуговував не менше 90% пенсійних активів. Ще одна тенденція – монопольні, або олігопольні надавачі послуг з адміністрування обов’язкових пенсійних внесків виявляються або державними, або у власності великих фінансових груп, часто закордонних.

Причина проста. Ринок послуг примусового накопичення виникає раптово і у значному обсязі. Адже з якоїсь призначеної дати величезна кількість громадян в примусовому порядку починають здійснювати внески до накопичувальної системи. При такій одномоментності початку внесків у виграші завжди будуть найбільші гравці: держава та/або олігархічні групи. Тим більше якщо державна установа законодавчо призначається одним з гравців. Для прикладу, коли в Росії розпочиналась епоха примусових внесків для накопичення пенсії, усім громадянам запропонували обрати собі адміністратора-управляючого їх індивідуальних пенсійних рахунків. Рахунки "мовчунів", тих громадян, що не визначилися, примусово записали на обслуговування у державний "Внєшекономбанк" (ВЕБ). Таких виявилося трохи більше 93% опитаних. Варто зауважити, що в Росії діють величезні державні монстри: РАО "Російськіє желєзниє дорогі" РАО "Газпром", енергетична компанія РАО "ЄЕС". В кожному з них працює по кілька відсотків працездатних росіян. І кожна з цих компаній утворила власний пенсійний фонд. Зрозуміло, що майже всі працівники таких компаній «обрали» для накопичень примусових пенсійних внесків фонд своєї компанії. Таким чином, держава стала контролювати практично 100% пенсійних активів. Про те, яка була ефективність їх інвестування, приклад трохи нижче.

Головним вигодонабувачем примусових пенсійних накопичень став фінансовий сектор. По-перше, у операторів цього сектору практично немає необхідності залучати клієнтів (громадян) якістю послуг. Адже клієнта до них просто "заштовхує" держава. По-друге, в умовах слабких недиверсифікованих фінансових ринків цим операторам немає необхідності морочити собі голову складними інвестиційними стратегіями. У тій же Росії той же головний керуючий пенсійними активами – ВЕБ - практично всі їх вклав у державні облігації.

Не посприяв моментальний вибух грошової пропозиції за рахунок одномоментного початку накопичень і різноманітності інструментів грошового ринку. Адже вона визначається не стільки пропозицією грошей, скільки здатністю держави захищати інвестора та кредитора. А надлишковий попит на інвестиційні інструменти, що миттєво утворився, частіше за все направлявся на фінансування бюджетних потреб (згадаймо Росію). В Угорщині, Сальвадорі, Болівії також державні облігації склали близько 80% усіх пенсійних активів. І ще можливий напрямок інвестування - закордонні ринки, але в основному не розвиток національних проектів. У тій же Чилі пенсійні фонди можуть інвестувати до 80% своїх активів за кордон.

Причина такої ситуації на поверхні. Слабкий ринок не може проковтнути таку масу грошової пропозиції, що виникає миттєво. І ця пропозиція не оживляє інвестиційний ринок. Тому що живим його робить тільки надійний захист прав власності. І оживає цей ринок поступово, разом зі зростанням економіки. Вони підштовхують одне одного. Природнім може бути тільки поступове нарощування грошової пропозиції, тобто альтернативне примусовому накопиченню, що стартує раптово.

Погіршується соціальний діалог. Зокрема старт примусових накопичень всюди супроводжувався не стільки соціальним діалогом, скільки розлогою лобістською медіа-кампанією від операторів фінансового ринку і політиків на їх утриманні, націленою якраз на придушення такого діалогу.

Висновки. У нас вже більше 15 років держава періодично "лякає" запровадженням обов’язкового накопичення пенсій. Ніде правди діти, гідна пенсія може бути тільки накопиченою, як у розвинених країнах. Їх приклад наші політики якраз і тицяють в ніс народу, замовчуючи при цьому, скільки десятків років їх накопичувальні пенсійні системи поставали і міцніли за рахунок добровільних внесків. Ніхто у політикумі не хоче зважувати, що будь-який примус, навіть до щастя, якщо і матиме позитивний ефект, то тільки на короткий період. Будь-яка примусова система не є стійкою.

Наведені вище уроки просто на фактах підтверджують всі вади примусового накопичення пенсії. В тому числі і те, що вади ці стають помітними тільки через певний час, коли вже багато втрачено. Особливо те, що все вилазить на поверхню у разі економічних потрясінь. При цьому нестійку примусово сколочену систему, що формувалася неефективно за відсутності конкуренції, вимушена знову спасати держава. Або за рахунок платників податку, або за кошти тих же громадян, яких вона примусово втягнула у цю справу.

Матеріал підготовлено спеціально для журналу БІЗНЕС в рамках проєкту "FinKeeper. Завжди бути при грошах".