1920х200 brand 23opt

Понеділок, 27 листопада 2017 09:55

“Є надія, що Україна зміниться”

Михайло Радуцький,
співзасновник та президент клініки “Борис”

Від романтики “швидкої” та інвестицій із заощаджень близьких друзів до одного з найвпізнаваніших українських брендів. Так можна дуже коротко описати історію клініки “Борис”.

Про те, що було між цими віхами, чим вітчизняні лікарні можуть зацікавити світових стратегічних інвесторів, та про плани на майбутнє БІЗНЕСу розповів співзасновник та президент клініки “Борис” Михайло Радуцький.

Михайло Радуцький
49 років
Президент клініки “Борис”
Народився у родині медика та економіста. Освіта — медична. Працював фельдшером і санітаром “швидкої допомоги”, заступником директора ДКП “Київконцерт”. Клініку назвав на честь батька.
Клініка “Борис” заснована у 1993 р. Одна з перших приватних медичних установ в Україні.
Перші інвестиції в розмірі $5 тис. вклали п’ять співзасновників рівними частками.
Серед відомих — Дмит­ро Гордон та ще дві непублічні особи

— Ви були одним з першопрохідців у вітчизняній приватній медицині. Як з’явилася ваша клініка?
— Появі “Бориса” посприяли декілька факторів. По-перше, я починав працювати на Київський станції швидкої допомоги. Спочатку вчився і працював санітаром, потім став фельдшером. Я бачив, що відбу­вається на “швидкій”. Так, там була своя романтика.

Але до неї додавалося багато менш приємних речей. У ті часи країна мінялася, зникав комунізм, здавалося, що багато чого можна було б зробити інакше.

По-друге, ситуація, яка сталася з моєю мамою. В одній з київських лікарень їй поставили неправильний діагноз, через що пропустили серйозне захворювання. Тоді в мене була можливість відвезти маму на лікування за межі України.

Там я побачив приватну альтернативу того, що було у нас. Тоді я дав собі слово зробити таку медицину в Україні. Власники і співробітники тієї клініки знають, що я хотів за ними повторити, і зараз кажуть, що мені це вдалося.

Але без однодумців, друзів та партнерів це було б дуже складно зробити. Тому важливу роль відіграв збіг багатьох обставин: і розвал СРСР, і мої однодумці, які склалися по “п’ять копійок”… Завдяки їм все вийшло.

— Назвіть визначальні періоди у становленні вашої справи.
— Перша віха — продаж “штанів”, щоб не закрити те, що відкрили. Був період, коли довелося продати багато речей, у тому числі і земельну ділянку, щоб врятувати бізнес.

Друга віха — всі починають задавати собі питання: “Як би це зробили у “Борисі”?”. Коли ми лише починали, опинилися перед вибором: чи продати все, чи якось зберегти тих п’ять-шість ентузіастів, які на нас працювали. А зараз, коли навіть на Кабміні приймаються якісь важливі рішення, я точно знаю, що звучить фраза: “Як би вчинив “Борис”?”.

Також ми пишаємося тим, що маємо дуже багато пацієнтів, які не зраджують нам ще з 1993 р.
Суттєві зміни відбулися після 2014 р., коли криза далася взнаки. До того часу булі пацієнти, які у разі потреби сідали на власний літак і летіли на лікування до Америки, Швейцарії, Германії. Зараз вони всі повернулися.

— Якими були обсяги інвестицій у ваш бізнес?
— Інвестиції були дуже різні. Наприклад, це гектар землі у Конча-Заспі. Мені колись пощастило бути одним із перших землевласників у цьому населеному пункті. Ділянка обійшлася мені тоді приблизно у $26 тис. Буквально за два роки вона була продана за $150 тис. Зараз вартість цієї ділянки становить близько $15 млн, правда, це вже разом з будинком.

А починалося все з того, що ми з п’ятьма друзями зібрали приблизно по $1 тис. Один з них, Дмитро Гордон, ще і досі жартома вимагає повернути цю тисячу доларів. Для України 1990-х років це були великі гроші.

Взагалі, медіа дуже сильно вплинули на наш бізнес. Через думку мого давнього друга Олександра Швеця (головний редактор газети “Факти та коментарі”. — Ред.) ми на рік відклали відкриття клініки. Одного разу ми прийшли до нього, щоб обговорити деякі нюанси, рекламу. Але він тоді сказав, щоб ми не думали відкриватися, оскільки напередодні вже запустився “Медіком”.

Тоді ми прислухалися до його думки. Але за рік повернулися до своєї ідеї, після того як отримали досвід виклику “швидкої” за $100 від “Медіком”. Тоді стало зрозуміло, що є сенс починати медичний бізнес.

— Що крім приватної медицини, на вашу думку, вдалося принести в Україну?
— На початку 1990-х років приватну медицину розвивали “Медіком” і ми. Трохи пізніше з’явилися інші гравці ринку з іншими грошима. Але “Медіком” відкривали практикуючи лікарі — анестезіолог і невропатолог.

Ми ж взагалі до так званої “політичної” медицини не мали жодного стосунку. Пам’ятаю, як першого головного лікаря “Бориса” чоловік, який працював у державній медицині, постійно діймав питанням, чи ми вже закрилися.

Я вважаю, ми показали, що медицина в Україні — це все ж таки галузь економіки. І через 25 років вся краї­на переходить на економічні рейки у медицині. Є шанс, що населення виживе, якщо всі ті закони, що нещодавно прийняли у Верховній Раді, не “забалакаються”.

Будемо сподіватися, що не з’явиться черговий популіст, який перед виборами почне кричати, що все погано і потрібно знову все зробити безкоштовним.

Дасть Бог, до 2020 р. люди почнуть розуміти, наскільки правильними були нинішні зміни системи. Точніше, навіть не зміни. Зараз, по суті, не існує системи охорони здоров’я, її не реформують, а будують заново.

— Якщо говорити про медицину як про бізнес, які тренди зараз у “топі”?
— Україна нарешті прийшла до того, щоб все ж таки впровадити страхову медицину. Справа в тому, що стратегічні інвестори не вкладають гроші в українську медицину, тому що не можуть “прорахувати” цей бізнес. Ніде у світі медичний бізнес не прораховується виходячи з обсягів прямої оплати від пацієнтів. Всюди розрахунки відштовхуються від кількості застрахованих осіб.

За моїм прогнозом, у 2020 р. до нас почнуть приходити глобальні стратегічні компанії, які купуватимуть медичний бізнес. Вони дивитимуться і на страхові компанії, і на операторів, які безпосередньо займаються медичним сервісом.

Не лише я так думаю. Багато хто зараз розширює мережу, капіталізує її. Це і “Добробут”, і “Оберіг”, і “Борис”. Всі пішли на розширення, розуміючи, що за кілька років інвестору не цікаво буде купувати щось “ручне і маленьке”, інвестора цікавитимуть добре вибудувані системи.

— Наскільки рентабельний ваш бізнес зараз?
— Зараз ми закладаємо у “Борис” рентабельність у 17-25%. Це не тому, що ми такі розумні, а тому, що така світова тенденція. Медичний бізнес не може бути рентабельнішим за 25%. Але його рентабельність не може бути і нижче за 17%.

Медичне обладнання коштує дуже дорого, а зношується і старіє воно так само швидко, як будь-яка інша техніка. Важливі зміни в медицині відбуваються в середньому раз на півроку. Тому з рентабельністю нижче 17% немає сенсу займатися цим бізнесом.

— Які ваші плани на найближчі п’ять років?
— Ми плануємо відкриття мережі сімейних клінік. Також хочемо йти у село. Напередодні Верховна Рада проголосувала за президентський закон про сільську медицину. Ми вважаємо його дуже перспективним і будемо теж виходити на цей ринок.

— Які регіони вважаєте найперспективнішими для освоєння?
— Це не принципово. Якщо закон почне працювати, це питання взагалі зніметься. Наразі у розвитку медичного бізнесу є інша велика проблема. З України “вимили” медичні кадри. За моїми підрахунками, дефіцит медиків у країні сягає 60%. І відтік кадрів триває. Я зараз кажу не про фахівців надвисокої кваліфікації, а про медичний персонал загалом.

Через це свого часу пройшли Польща, багато інших країн соціалістичного табору. І зараз вони роблять те, що свого часу з ними робили багаті європейські країни. Їхні лікарі поїхали в Німеччину, Шотландію, Нідерланди за вищими зарплатами. А тепер їх замінюють українці, білоруси, росіяни…

У Польщі в середньому зарплата медсестри становить €700. Я не розумію, якими мають бути ціни на послуги “Бориса”, щоб ми зараз мог­ли платити медсестрі такі ж гроші. Також Польща скасувала підтвердження українського диплому і потихеньку заповнює свій дефіцит медичних кадрів. Колись у Польщі не вистачало 80% персоналу, тепер близько 50% вони вже заповнили.

— Ви не думали кинути все і поїхати з України?
— Найчастіше ця думка приходить до мене саме зараз. Але все ж таки моєму бізнесу вже 25 років. Якщо їхати, то їхати назавжди… Тому що поїхати, щоб перечекати, — не варіант.

— Що мотивує залишатися?
— По-перше, дарувати бізнес нікому не хочеться. Продати його в Україні наразі неможливо. У мене було багато можливостей виїхати. Але мені подобається ця країна, я не хочу звідси їхати. Тому боремося тут. Поки що є надія, що Україна зміниться.

Валентина Дудко

Дополнительная информация

  • Номер: Бизнес №48 от 27.11.2017
Прочитано 462 раз
Авторизуйтесь, чтобы получить возможность оставлять комментарии

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з найцікавішими та актуальними матеріалами.