1920х200 brand 23opt

Понеділок, 27 листопада 2017 08:11

“Головне, що ми є, ми працюємо, незважаючи на масу проблем, i живемо для розбудови нашої України!”

Людмила Дригало,
засновниця ТМ “Дригало”

Людмила Дригало добре знає труднощі, з якими доводиться стикатися підприємцям в Україні. Розпочавши сімейний бізнес у далеких 1990-х, вона змогла розвинути його до рівня сучасного виробництва. 

Пані Дригало зберегла компанію в умовах економічних криз, революцій, брудної політичної конкуренції, коли “опоненти” вдавалися до нищення виробничих потужностей заради залякування.

Вона не хоче їхати з України, незважаючи на усі недоліки системи й законодавства. Її мета – залучення інвестицій для розвитку виробництва в Україні з подальшим просуванням своєї продукції на нові зовнішні ринки.

Людмила Дригало
Засновниця ТМ “Дригало”
В 1995 р. Людмила Дригало як приватний підприємець заснувала у м. Біла Церква виробництво заморожених напівфабрикатів площею 20 кв.м, потужністю 20 кг/год і з трьома працівниками.
В 2000 р. виробничу площу збільшили до 1 тис.кв.м, автоматизували виробничі процеси, кількість працюючих зросла до 100 чол. 
Перший корпус підприємства з виготовлення напівфабрикатів площею 1,2 тис.кв.м було відкрито в 2003 р., 2010 р. — впроваджено інтегровану систему управління якістю ДСТУ ISO 9001:2008.
Компанія експортує продукцію в США, Канаду, Австралію, Ізраїль

— Як зароджувалася ідея вашого бізнесу? З чого все починалося?
— Бізнес — це творчість. До речі, я і навчалася у творчій галузі, закінчувала культурно-мистецькі заклади, а потім частину своєї трудової діяльності присвятила художній майстерні, де здобувала досвід з декоративно-прикладного мистецтва.

Перший кооператив, який створила у місті, був художньо-оздоблювальний. Потім до нього долучилися будівельники. В кооперативі працювало близько 30 чоловік. У 1992 р. я була у декретній відпустці, а чоловік втратив роботу.

Треба було якось виживати. Вирішили поїхати на ВДНГ, де відбувалася виставка обладнання для харчової промисловості. Грошових накопичень, як зараз кажуть, стартового капіталу, не було зовсім. Найдешевше, що ми побачили, — це апарат для виробництва пельменів вартістю $2 тис.

Ризикнули позичити у знайомих необхідну суму під 15% у місяць! Насправді апарат коштував дешевше, тому на позичені гроші придбали ще й необхідне для виготовлення напівфабрикатів обладнання: побутовий холодильник, електром’ясорубку, тістозамішувач. Запросила на роботу двох безробітних хлопців, і почали виробляти продукцію. Тоді приходилось бути і завіду­ючою виробництвом, і бухгалтером, і менеджером… Шукала збут по Білій Церкві.

Для того щоб оволодіти новою професією, довелося знову навчатися. Цього разу — в Інституті народного господарства. Двічі довелося починати спочатку. Причин багато: відсутність досвіду, нестача грошей, орендні приміщення… і ще багато чого! Тільки втретє досягли певного успіху!

— Було важко?
— Це була наполеглива праця по 20 годин на добу, але головне, що ми стали незалежними! Мені на допомогу прийшов мій чоловік, запрошували на роботу безробітних, знайомих.

У 1995 р. в цеху вже працювали 25 чоловік, почали розвиватися швидкими темпами. Я жалкую за тим часом. Зараз бракує працездатних людей, які хочуть відповідально працювати й заробляли.

До того ж були сприятливі умови для роботи. Ще не було податкових, існували фінвідділи, які, до речі, надавали велику консультаційну допомогу. Підприємцям надавалися два роки податкових канікул для швидшого розвитку.

— Коли було найважче?
— Найважче було починати.

— Ви у бізнесі дуже довго. Коли, на вашу думку, був найбільш сприятливий період для розвит­ку?
— За президентства Леоніда Кучми, за виключенням двох останніх років його перебування на посаді, було найлегше працювати. Хоча одразу скажу, що я не його шанувальниця.

Можливо, він робив багато помилок, але працювати щойно народженому класу підприємців дійсно було легше. Також було полегшення, коли до влади прийшов Віктор Ющенко.

Не було потужного фіскального тиску, бізнесу давали більше самостійності й можливості проявити ініціативу. Ми робили перші кроки до європейського життя. Найбільший підйом малого та середнього бізнесу відчувався до 2007 р.

А потім почалася криза. Ми дуже відчули це на собі. За 2008-2009 рр. обсяги виробництва впали десь на 70%.

Що зараз відбувається, ви і самі знаєте. Податкова — це біда підприємців, це знаряддя для знищення малого та середнього бізнесу, це одна з найперших структур, яка сьогодні генерує корупцію.

За кордоном податкова не грає страшної ролі інквізитора. Там підприємцям допомагають, спочатку вказують на помилки, а штрафують, лише коли вказані помилки не виправлені.

У нас же просто збирають певну суму грошей, знаючи заздалегідь, що у будь-якого підприємства не все бездоганно, бо саме законодавство створює таку систему, яка штовхає підприємця на порушення.

— А як же задекларована дерегуляція? Відчуваєте покращення?
— Якщо взяти дозвільну систему, то там дійсно скасовано багато зайвих документів. Швидше можна оформити документи приватного підприємця, подається звітність в електронній формі.

Все це добре. Але взагалі, якщо розглядати Податковий кодекс, то я не бачу полегшення. Ставку ЄСВ зменшили, але ж підвищили мінімальну зарплату. Тепер ми більше платимо. До того ж мені треба шукати можливість збільшувати зарплати, не змінюючи цінової політики. Ринок диктує свої ціни й свої доходи.

— Який рік для вас став знаковим?
— Напевно, 2003 р. Ми з локального виробника перетворилися в національного, почали продавати свою продукцію по всій Україні. Ми фактично були піонерами виробництва заморожених напівфабрикатів. За нами йшли всі інші.

Навіть не знаючи усіх премудростей, ми підсвідомо розуміли, що треба розробляти бренд, торговий знак. І ми це робили. Легко не було. Радує те, що наш продукт виявився потрібним споживачам. На жаль, потужностей не вистачало, і це дало можливість розвиватися іншим виробникам.

Також у 2003 р. ми побудували першу чергу свого підприємства. У 2000 р. купили стару напіврозвалену фабрику, яка раніше виробляла макаронні вироби. Це була будівля 1913 р., яку ми почали відбудовувати. Увесь прибуток реінвестувався у розширення виробництва.

— Банківські кредити брали?
— Лише до певного періоду. Перший невеликий банківський кредит я взяла у 2007 р. і дуже успішно розрахувалася. Потім, у 2008 р., розуміючи, що потужностей фабрики не вистачає, взяла величезний, як для того часу, кредит у $2 млн.

То був період стабільності, і я розрахувала, що зможу його повернути за чотири роки. Коли ж піднявся курс долара, зрозуміла, що банк­рутію. Коли пішла в банк і попросила пролонгувати кредит та зменшити відсотки, мені відмовили. Звичайно, я була дуже здивована, бо напрошувався висновок, що у керівників банку інші цілі!

Прийшлося провести реструктуризацію бізнесу, щоб вижити. І таку страшну школу пройшли багато бізнесменів. На превеликий жаль, моя участь у політиці призвела до того, що більшість обладнання, купленого за ті кошти, згоріла.

Це сталось в 2012 р. перед виборами, в яких я брала участь. Мене попереджали, що можу втратити бізнес, якщо не зніму свою кандидатуру. Але я не мог­ла зрадити людей, з якими була в команді. Пообіцяли й зробили.

— Жалкуєте, що пішли у політику?
— Десять років життя віддала політиці. З одного боку, жалкую, а з іншого — дякую долі, бо прид­бала великий життєвий досвід, досвід з відстоювання своїх і людських прав.

Моя проблема в тому, що часто іду напролом, а в політиці потрібно шукати компромісу, говорити неправду, багато обіцяти і не виконувати. Останній раз я взяла участь у виборах 2014 р. і потім вирішила, що на цьому все.

Мені спалили частину виробництва, фальшували мої результати, обливали словесним брудом… Тому пропала віра у нашу виборчу систему.

— Як вдалося відновити виробництво?
— Мені допомогли наші дистриб’ютори та конкуренти. І я їм за це дуже вдячна. Згоріло нове обладнання, нова виробнича лінія.

Мені довелося купити вживане обладнання, щоб підприємство працювало, працівники отримували зарплату, а споживачі з задоволенням смакували нашими виробами. Інколи ми працюємо “в нуль” лише для того, щоб залишитися на ринку. Конкуренція величезна.

— Незважаючи на податкову, залякування, саботаж, що вас змушує залишатися виробником в Україні? Чи не було думок продати бізнес і виїхати за кордон?
— Залишатися і працювати тут змушує любов до України. Звичайно, інколи до істерики доход­жу, я ж така сама, як і всі жінки. Кажу собі — кидаю все, продаю за копійки і їду звідси, бо не хочу тут більше нічого бачити.

Але через п’ять хвилин заспокоюю себе і, слава Богу, знаходжу вихід із ситуації. Я була майже в усіх країнах Європи, в Китаї, на Близькому Сході. І завжди з нетерпінням чекаю повернення додому, до самих близьких і рідних людей, бо “нічого кращого немає, як ця Україна”!

Ми побудували собі великий будинок не для того, щоб показати усім свої статки, а для того, щоб уся велика родина могла жити разом. Це взагалі була моя мрія, задля якої я й почала власний бізнес. В мене троє дітей, вони вже дорослі, мають сім’ї і майже усі живуть зі мною.

— Чи плануєте залучати інвестиції?
— Так, зараз ми ведемо перемовини з австрійськими інвесторами. У нас є план зробити велике європейське підприємство, що бзадовольнити попит в Україні та в інших країнах. З радістю хочу відзначити, що наше підприємство вийшло за межі України.

Зараз ми відправляємо продукцію в Америку, Канаду, Австралію, Ізраїль. Потрібно нарощувати потужності, адже інколи доводиться відмовлятися від великих контрактів лише через те, що поки не вистачає потужностей.

До речі, ми у 2006 р. першими у Східній Європі отримали сертифікат ISO 22000. Головне, що ми є, ми працюємо, незважаючи на масу проблем, і не просто виживаємо, а живемо для розбудови нашої України!

Юрiй Гусєв

Дополнительная информация

  • Номер: Бизнес №48 от 27.11.2017
Прочитано 489 раз
Авторизуйтесь, чтобы получить возможность оставлять комментарии

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з найцікавішими та актуальними матеріалами.