Олег Устенко: Справжня трагедія України в тому, що ми за століття не змінили структуру нашого сировинного експорту

Бізнес & Влада
Налаштування
  • Дуже маленький Маленький Стандартний Збільшений Великий
  • Стандартний Helvetica Segoe Georgia Times

Олег Устенко, радник Президента України з  економічних питань, член наглядової ради Міжнародного фонду Блейзера

— Ви є радником Президента з економічних питань. Разом з тим економічну політику в Україні провадить уряд. А якою, на вашу думку, має бути структура управління економікою?

— Економіка не є зоною відповідальності Президента, але він у своїй передвиборній програмі обіцяв побороти бідність. Для кожної людини важливими є не стільки економіка, скільки побічні економічні фактори: якість і доступність медичного обслуговування, освіти, рівень пенсійного забезпечення, умови для створення сім’ї, програми підтримки народжуваності тощо. Більш образно — це впевненість у завтрашньому дні. Тому я не бачу протиріччя в тому, що Президент відповідальний і за економіку, хоча це не його пряма зона відповідальності.

— Ви говорите про те, що існують монетарні, фіскальні та інвестиційні інструменти для стимулювання зростання. Монетарно ми обмежені незалежністю Нацбанку, фіскально — маємо наступного року бюджетний дефіцит у 2%, а інвестиції приходять лише під проекти, а не навпаки. Які галузі можуть забезпечити економічне зростання?

— Справді, монетарні інструменти є короткочасними і не працюють у перспективі, але стосовно України я очікую, що ми скоро станемо свідками так званого “монетарного послаблення”: Нацбанк буде активніше знижувати облікову ставку, що спричинить відродження кредитування економіки. Можу припустити: якщо облікову ставку на наступний рік таргетувати на рівні 9%, то кредитні ставки у гривні будуть на рівні 12%. Це стане додатковим стимулом для зростання, оскільки зараз бізнес не може отримати кошти навіть під 20-25% річних. Коли Володимир Зеленський ішов на вибори, ми чули безліч заяв від протилежного табору, що в разі його перемоги курс буде “по 100 грн і вище, інфляція сягне захмарних показників”. Нацбанк є частиною цього суспільства й він на випередження застосував інструменти зв’язування грошей через підвищення ставки, яка на піку становила 19%. Президент і Кабмін не втручаються в діяльність банківського регулятора, але це не забороняє їм проводити консультації.

— Такі консультації відбуваються?

— Було б дивним, якби вони не відбувались, і це не порушує незалежності НБУ. Я принциповий прихильник незалежності центрального банку. Варто лише один раз втрутитись у його діяльність — і це закладе небезпечний прецедент на майбутні періоди. Що важливо? Нацбанк наразі має лише інфляційний мандант — він стежить за фінансовою стабільністю. На мою думку, цей мандат слід доповнити відповідальністю і за питання економічного зростання. Центробанк повинен використовувати свій інструментарій і з цією метою також.

— Зараз облікова ставка становить 15,5%. Чи вважаєте ви її адекватною?

— Ні. Я вважаю таку ставку абсолютно ненормальною. Вона унеможливлює запуск механізму активного кредитування економіки. Україна знає й іншу крайність: впродовж 2006-2008 рр. кредитування в середньому зростало на 70% щороку при показниках зростання економіки близько 5%. Це теж не є нормальним. У результаті ми розрахувалися за цю легковажність протягом кризи 2008 р. та отримали величезну кількість проблемних боргів. Оптимальна облікова ставка має враховувати рівень інфляції плюс 3-4%, тобто наразі вона мала би бути на рівні 11-12%. Переконаний, Нацбанк також це розуміє, а тому нам слід очікувати зниження облікової ставки. Ми маємо таргетний показник у 9% на кінець наступного року, тож, можливо, будемо рухатися до нього швидше.

У НБУ чудово розуміють реальні потреби економіки. Крім центробанку ми маємо ще Міністерство фінансів, яке, орієнтуючись на облікову ставку, продає свої облігації внутрішньої державної позики. Коли ми продавали їх під 19%, це стимулювало активний приплив валюти. Загалом, це приклад відносно правильного підходу до управління державним боргом, коли існуючі борги конвертуються в “довші” кредити під менший відсоток. Це дійсно змінило структуру державного боргу: наразі 40% його складає внутрішній борг.

Але не так сталося, як гадалося. І Нацбанк, і Мінфін не очікували такої активності нерезидентів. У  першому півріччі поточного року вони (і не лише вони) прогнозували зростання інфляції на піку політичних виборчих циклів. Натомість нерезиденти, побачивши відсутність політичних ризиків після виборів, реалізацію перших реформаторських обіцянок і стабільність курсу, почали:

  • збільшувати інвестиції в Україну;
  • активно скуповувати ОВДП, продаючи валюту.

Ці додаткові мільярди доларів потрапили на валютний ринок і зміцнили гривню.

Сподіваюся, що до кінця року НБУ виведе гривню в коридор 25-26 грн/USD. Це важливо, оскільки Украї­на є експортно-орієнтованою країною, половина економіки залежить від експорту. Якщо ми зміцнює­мо національну валюту, експортери втрачають свої конкурентні переваги, а економіка отримує негативні імпульси.

— Останній квартал показав падіння промислового виробництва...

— У структурі нашого експорту 60% складають сировинні товари: метал, хімія, продукція агросектору. Це трагічно, оскільки саме ці продукти найбільше залежні від коливань світового попиту. Не забуваймо, що МВФ та незалежні дослідницькі інститути прогнозують, як мінімум, сповільнення зростання світової економіки, отже, попит зменшуватиметься й ціна на сировину знижуватиметься. Справжня трагедія України в тому, що ми не змінювали структуру експорту протягом надзвичайно довгого часу. Дослідження цієї структури ще 1913-1916 рр. (!!!) Івана Станіслава Коропецького з  Темпльского університету Філадельфії свідчить, що 80% українського експорту в Російській імперії складала сировина: харчова продукція, продукція аграрного сектору та метал. Пройшло більше ста років, а  ситуа­ція мало змінилася.

Ще однією проблемою нашої промисловості є те, що на наші слабкості накладаються світові тенденції. Світ перебуває на постіндустріальній стадії: частка промисловості зменшується. В Європі також спостерігається спад промислового виробництва, але вони заміщують його завдяки іншим секторам.

— Україна може перескочити індустріальну стадію розвитку?

— Я гадаю, що саме зараз Україна намагається завершити індустріальний етап і побудувати пост­індустріальну економіку. Я маю кілька аргументів, чому це можливо, навіть незважаючи на фактори світової рецесії та відносин з РФ.

До речі, хочу розвіяти ілюзію, що відновлення відносин з Росією може повернути нашій економіці статус-кво, який був до 2014 р. Ми довго експлуатували “совкову” модель, коли наша економіка була частиною великих вертикально інтегрованих виробничих комплексів колишнього Союзу. І ми ще довго продавали нашу продукцію в Росію не тому, що вона була суперконкурентна, а тому, що вони її традиційно купували в Україні. Якби в нас справді були оптимальні ціна та якість, то ми, ймовірно, продавали б наші товари не лише в РФ, а й, як мінімум, ще й в Латинську Америку. Три чверті структури нашого експорту машинобудування до 2014 р. припадало на РФ. Але, за великим рахунком, Росія ніколи не хотіла купувати нашу продукцію. Навіть напередодні підписання Угоди про зону вільної торгівлі країн СНД, влітку 2011 р., Росія вводила обмеження, наприклад, на експорт до себе наших труб малого діаметру, на запчастини до верстатів, які до цього Україна їм продавала. Фактично цим РФ поставила крапку на експорті продукції наших верстатобудівників, а для мене це був сигнал, що наші торговельні відносини розвиватимуться за песимістичним сценарієм. Далі — більше, Росія почала впровад­жувати програми імпортозаміщення, зменшуючи нашу частку на власному ринку машинобудування (в різні часи вона становила $5-8 млрд). Україна почала втрачати машинобудування. Це спровокувало не лише економічні, а й соціальні ризики для цілих регіонів: Харкова, Донецька, Луганська та Дніпра. Ми отримали не лише спад у галузі, а й зростання безробіття, а потім і витік робочої сили до РФ, коли працівники цілих цехів одномоментно виїжджали на російські підприємства. Додайте сюди “сирні” та “кондитерські” війни 2012 р. і ви зрозумієте усю примарність сподівань на повернення попереднього економічного статус-кво.

Отже, повернуся до факторів, які впливають на індустріалізацію. Впродовж 2014-2015 рр. ми втратили майже 17% нашої економіки. Люди, які були за­діяні в індустрії і лишились без роботи, просто виїхали. Ми втратили спеціалістів, і це вже повністю не відновиш. Владі на той час просто пощастило (якщо говорити дуже цинічно), що Україна отримала безвіз з Європою і шлюзи для виїзду безробітних було відкрито. Якби ці люди не виїхали, ми б отримали рівень безробіття не в 10%, а десь близько 15%. Такий рівень безробіття викликав би ланцюгову реак­цію — різке зростання соціальної напруги, масові протести і зміну політикуму.

Однак я вважаю, що в українського машинобудування є перспективи для зростання. Зона вільної торгівлі з ЄС, нові ринки дають можливість вписатися в ті виробничі ланцюги, які там існують. Візьміть як приклад досвід Словаччини чи Польщі: коли вони стали членами ЄС, то частина європейських виробництв перемістилася до них. Це мало наслідком як створення робочих місць, так і імпульси для розвитку економіки. Але нічого не відбувається автоматично. Для відкриття нових виробництв ми маємо створити відповідні перед­умови. Наприклад, Словаччина та Польща запрошували німецьких автовиробників на площі з уже підведеними дорогами й електроенергією. Ну а ми ж за показником простоти під’єднання до мереж конкуруємо лише з тими країнами, де таких мереж не існує в принципі.

— Але Словаччина та Польща не створили нові автозаводи. В Україні також є виробництва, де ми вручну в’яжемо пакети електропроводки для Volkswagen і Skoda. Чи має перспективи таке сировинне виробництво?

— Краще так, ніж ніяк. Повертаючись до питання про роль Президента в економіці, ми можемо використовувати його для реклами наших можливостей. Наприклад, було б добре, якби з Офісу Президента або й самим главою держави були би зроблені телефонні дзвінки великим автовиробникам із запрошенням розмістити в Україні свої заводи. Один Кабінет міністрів не може залучити в Україну стратегічного інвестора. В наших умовах тривалість каденції уряду становить один рік, а  Президент все-таки має 5-річний мандат.

— Введення санкцій проти російських виробників мінеральних добрив фактично відродило цілу галузь в Україні. Тож чи потрібні державі захисні тарифи для окремих галузей?

— Ми просто зобов’язані змінити наші взаємовідносини в рамках СОТ, змінити ставку імпортних мит, які в середньому становлять 5%. Це набагато нижче, ніж у багатьох інших країн. Ми повинні ініціювати переговорний процес по СОТ. Як найслабша економіка Європи, що має найвідкритіший торговий тариф. Це компетенція Міністерства розвитку економіки. Ми маємо збільшити ставку до 10%. До речі, таку середню ставку мають РФ і наше найближче оточення. І все ж таки, я не фанат протекціонізму. Проте без задіяння механізмів збільшення нашого захисту “прорватися” буде дуже важко. В зв’язку з цим можу нагадати, що ми мали високий тариф для автомобільної галузі, але так і не зробили жодного пристойного авто.

— Це приклад ЗАЗу, але ми маємо також приклад КрАЗу, який активно розвивається і робить чудові вантажівки, в тому числі для армії. До речі, як ви оцінюєте перспективи нашого військового експорту?

— Ми маємо там багатомільярдні можливості. Зараз Україна займає 12-те місце серед країн — експортерів озброєння. Проблеми є з внутрішнім сприйняттям експорту зброї. Ми продаємо озброєння, якого не вистачає нашій армії на фронті. Насправді в України немає грошей, щоб купувати нові танки. Щоб їх купувати, треба більше продавати іншим країнам. Завдяки цьому з’явиться необхідний ресурс для внутрішніх потреб.

Окрема проблема, що ми не можемо продавати самостійно. Цей ринок вимагає входження в якісь політичні та бізнесові союзи та консорціуми. Наприклад, якщо ми продаємо на Близький Схід, то маємо домовитись або зі Штатами, або з росіянами. Якщо з РФ домовитись зараз в принципі неможливо, ми повинні бути в союзі зі США. Але це справді можливості для нас. Частину підприємств “оборонки” слід приватизувати. І хоча багато питань можна вирішити економічно, все ж таки не всі з них доцільно вирішувати саме економічно з політичних міркувань. Як казав один з моїх всесвітньо відомих викладачів з економіки в Гарварді: “Не намагайся знайти в agricultural economics ані agro, ані economics. Agriculture is more about culture then about agriculture (це більше про культуру)”.

— Президент України відповідає за безпеку. Чи потрібна Україні Доктрина економічної безпеки, яка дасть оцінку ризиків і напрями їхньої нейтралізації?

— Вирішення багатьох економічних проблем лежить за межами економіки. Все, що стосується якості бізнес-клімату, — це не економіка, але він напряму впливає на економіку та рівень життя населення. Економіка — зона відповідальності уряду, але економічне зростання обумовлене, зокрема, й неекономічними факторами — це вже зона відповідальності в тому числі і Президента. Я не вірю у візії на 20 років наперед, тому що світ міняється занадто швидко й існує велика кількість невідомих факторів. Але мати розуміння бачення, як ми забезпечуємо економічну безпеку, — це правильна ідея.

— Що ви порадите українському бізнесу?

— Зайняти якомога проактивнішу позицію та розраховувати насамперед на себе. Можливості для себе треба створювати самому, а не очікувати, що колись їх хтось створить. Держава (не лише наша, а й будь-яка) занадто “важка”, вона “тяжко рухається”, державні рішення приймаються зі значним часовим лагом. А бізнес мобільний, він швидко реагує на зміни. Треба намагатися змінити парадигму взаємодії з владою. Бізнес має генерувати “технічні завдання” для влади, а не влада для бізнесу.

 

Володимир Полевий